Изображение к книге Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогоденняИзображение к книге Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2015

ISBN 978-617-12-0210-8 (epub)


Електронна версія зроблена за виданням:


П49 Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення / Упоряд. К. Галушко. — Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2016. — 352 с.: іл.

ISBN 978-617-12-0143-9

УДК 94(477)

ББК Т3(4Ук)6-4


За підтримки

Інституту історії України НАН України

Історичного факультету

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Українського інституту національної пам’яті

Рекомендовано до друку вченою радою історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (протокол № 10 від 22 жовтня 2015 р.)

Авторський колектив:

Борис ЧЕРКАС, Олексій СОКИРКО, Андрій ПЛАХОНІН,

Яна ПРИМАЧЕНКО, Михайло ВІДЕЙКО, Андрій ГАЛУШКА,

Кирило ГАЛУШКО, Сергій ГРОМЕНКО, Максим МАЙОРОВ,

Андрій РУККАС, Євген СИНИЦЯ


Упорядкування Кирила Галушка


Рецензенти:

Г. Боряк, доктор історичних наук, член-кореспондент НАН України

В. В’ятрович, доктор історичних наук

Громадський просвітницький проект «LIKБЕЗ. Історичний фронт»


Изображение к книге Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення

Дизайнер обкладинки Кирило Ткачов, Владислав Прокопів


© Б. Черкас, О. Сокирко, А. Плахонін, Я. Примаченко, М. Відейко, А. Галушка, К. Галушко, С. Громенко, М. Майоров, А. Руккас, Є. Синиця, текст, 2016

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2016

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2016

Вступ

Те, що історія України створюється не колись у минулому, а відбувається сьогодні, ми всі впевнилися протягом вкрай нервових і важких 2014–2015 рр. З’ясувалося, що незалежна держава, що утворилася 1991 р., пройшла час «пошуку себе» й опинилася в ситуації випробування своєї життєздатності. І, попри внутрішню кризу та зовнішню агресію, Україна та її громадяни показали, що вони — можливо, навіть несподівано для себе — готові до випробувань. Адже Україна народилася не вчора, а її народ тисячоліттями живе на своїй землі, змінюючи назву та державну приналежність, проте не змінюючи своєї сутності та прагнення до самостійного життя.

Це дозволяє нам, теперішнім українцям, значно краще зрозуміти наших предків, які будували підмурівок нашої країни також у тяжких і драматичних обставинах. Щось їм вдалося, щось — ні, але зрозуміло, що кожному поколінню українців треба вміти відстояти своє. Проте для цього потрібні не лише воля і хоробрість, а й знання про те, звідки ми прийшли, чого досягли, що маємо й завдяки чому.

Усі ці слова читачі могли б почути й від різних наших політиків і демагогів. Але історична наука не надто шанує гучні й пафосні слова, оскільки дивиться на Україну багато в чому «з точки зору вічності». До того ж історики — такі самі громадяни, як і решта, вони живуть у тій самій країні та в тому ж світі, переймаються тим самим, що й їхні співгромадяни. Проте історики мають доступ до тієї інформації, яка нині вкрай цікава і потрібна широкому загалові, й тому охоче діляться цими знаннями, допомагаючи нашій громаді вистояти в скруті.

Улітку 2014 р. на інтернет-сайті likbez.org.ua запрацював громадський проект «LIKБЕЗ. Історичний фронт», який об’єднав небайдужих до долі країни істориків з провідних наукових та освітніх установ України: Інституту історії України НАНУ, Українського інституту національної пам’яті, історичного факультету Університету Шевченка, Інституту української археографії ім. М. Грушевського. Спершу на цьому ресурсі ми прагнули дати відповіді на купу пропагандистських антиукраїнських історичних міфів і робили це доволі успішно. Надалі ж стало зрозуміло, що деякі українські історичні міфи також завдають шкоди, оскільки розмивають для пересічного українця межу між реальністю та привабливою вигадкою. Тож ми вважаємо, що інформація про українське минуле, оперта на факти, а не на вигадки чи ідеологічне замовлення, краще допоможе сучасним українцям усвідомити власну позицію щодо тих чи інших подій та зрозуміти, як ставитися до минулого, сьогодення і майбутнього.

Але все це — наша, українська історія. Без цензури.


Кирило Галушко,

координатор проекту «LIKБЕЗ.

Історичний фронт»


Територія України з воєнної точки зору

Изображение к книге Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення

Ландшафтно-кліматичні характеристики території України є, без жодного перебільшення, унікальними. Саме особливості ландшафту здебільшого визначали те, що цей простір був (із давніх давен) і залишається до сьогодні одним із найжвавіших культурних перехресть Старого Світу. Варто, щоправда, зважати, що культурні контакти часто-густо мали зовсім не мирний характер. Тож культурне перехрестя в усі часи було не стільки «ярмарковим майданом», скільки театром військових дій.

Сучасні кордони України визначалися багатьма факторами, однак географічний серед них посідає чільне місце. Найбільш чітко окреслений південний кордон, що визначається лінією узбережжя Чорного та Азовського морів. Відносно чітким є й кордон західний, позначений Карпатами. Як моря, так і Карпатські гори не були абсолютно нездоланними перепонами вже у давнину, проте перетинання цих природних кордонів не було легким. Показово також, що в певні періоди культурні (а подекуди й державні) кордони проходили не Карпатами, а річищем найбільшої річки Прикарпаття, Дністра. Долина Дністра на багатьох ділянках має вигляд каньйону, течія стрімка, тож річка видавалася більш потужною природною перешкодою, аніж Карпатські хребти із чималою кількістю перевалів. Південні відноги Карпат відстоять на 150–200 км від морського узбережжя, тож природній кордон на південному заході утворюють пониззя Дунаю та нижня течія Пруту. Північний кордон помітно розмитіший, однак і тут його лінія значною мірою збігається із річищами найпотужніших приток Дніпра, Прип’яті на Правобережжі та системи Десни — Сейму на Лівобережжі. Ще менш визначеним є природній кордон на сході. Загалом його можна позначити лінією Сіверський Донець — Дон. Варто зазначити, що античні географи, судячи з усього, вважали середньою та верхньою течіями Танаїсу-Дону саме Сіверський Донець, а не сучасне головне русло Дону.

Ріки відгравали не лише роль кордонів. Не менш важливою була, так би мовити, «логістична» функція розгалуженої гідромережі, що рясно вкриває українські обшири. Йдеться навіть не стільки про плавання ріками, скільки про те, що у давнину та й у менш віддалені часи саме річкові долини слугували своєрідними дороговказами, визначали напрямки «магістральних шляхів» міграцій, торговельно-обмінних зв’язків, зрештою — військових походів.

Переважна більшість річок, що протікають територією України, належить до стоку Чорного моря. Чи не єдине помітне виключення з цього правила — Західний Буг. Однак це практично не позначалося негативно на інтенсивності зв’язків із територіями, річкова система котрих належить до стоку Балтійського моря.

Своєрідною віссю території України є Дніпро, що разом із допливами складає потужний транспортний вузол, котрий має виходи на основні річкові системи Східної та Центральної Європи. Зокрема, Прип’ять через свої праві притоки безпосередньо пов’язана з басейнами найбільших рік Правобережжя — Південного Бугу та Дністра. Зв’язок із басейном Південного Бугу забезпечують й інші правобережні притоки Дніпра (Тетерів, Рось, Тясмин). Виток Прип’яті лежить лише за 12 км від русла Західного Бугу, що від найдавніших часів забезпечує сталу систему комунікацій із басейном Вісли. Зв’язок басейну Дніпра з Балтійським регіоном забезпечувався не лише Бузько-Вісленським шляхом. Численні праві допливи верхньої течії Дніпра, найпотужнішим серед яких є Березина, дозволяли досягати басейнів Західної Двіни (Даугави) та Німану (Немунасу). Загалом, на витоки Дніпра та його численні дрібні притоки у верхній течії «зав’язані» переходи у басейни рік Балтійського стоку (Західної Двіни та Ловаті) і Волги. Додатковими шляхами до останнього були також великі ліві притоки Дніпра — Сож та Десна. Остання забезпечувала сталі комунікації з насамперед Окським басейном. Надзвичайно важливою ланкою комунікації є Сейм. З одного боку, він «ув’язує» в цілісну систему басейни всіх найбільших лівих приток Дніпра (Сули, Псла, Ворскли), з іншого ж — єднає басейн Дніпра з річковою системою Сіверського Дінця — Дону.

Отже, Дніпро та його найбільші притоки створюють своєрідний замкнений контур всієї гідромережі території України, але одночасно забезпечують також виходи на інші найбільші річкові системи Східно-Європейської рівнини та південної частини Балтійського регіону. Правобережна та лівобережна частини України в контексті гідромережі мають помітні відмінності. Для першої характерна наявність чималої кількості рік першого порядку (таких, що впадають безпосередньо у море). Найголовнішими серед них є вже неодноразово згадані Дністер та Південний Буг, що простягаються на сотні кілометрів углиб суходолу і є певною мірою альтернативними Дніпру шляхами від чорноморського узбережжя на північ. Натомість на Лівобережжі всі великі та середні ріки (Орель, Самара, Ворскла, Псел, Сула, Трубіж) є допливами Дніпра.