Але де ж це стріляють? Де це надсаджуються автомати? Адже в’язні ще тільки підповзають до колючого дроту — десятки виснажених людей у латаному і перелатаному одязі. Попереду Богдан з ножицями — невідомі друзі, ризикуючи життям, перекинули їх за огорожу. А позаду він, Петро, з одним на всіх полонених пістолетом… Ні, виявляється, це не автоматні черги, просто серце розхвилювалось, і кров б’є в скронях. Богдан перерізає дріт — поповзли один за одним…

Скоро і його черга — передні, певно, вже далеко. Ось і діра. Тепер обережно, щоб не зачепити дріт. Піднявся на ліктях і враз знову припав до землі. Невже вартовий щось помітив? Заметався промінь прожектора, різонув уздовж огорожі кулемет. На секунду прожектор освітив у темряві постаті людей, що бігли схилом гори вниз до міста.

Помітили…

Тепер уже не можна вагатись — кинувся через діру, обдираючи руки й плечі, побіг, петляючи, мов заєць, під автоматними чергами. Спіткнувся й покотився з гори. Певно, сильно забив ногу, бо вже не міг підвестись. Лежав, здається, цілу вічність. І не помітив, коли його підхопив Богдан…

Знову темна вузька вулиця, мотоцикл… Він мчить прямо на нього. Раптом світло фари стає схожим на вузенький довгий промінь, наче в театрі. Петро знає — той промінь смертельно небезпечний: коли освітить його — кінець. І Петро знов припадає до стіни, хоче бути зовсім непомітним, та його тіло чомусь росте й росте, і зараз промінь невмолимо вріжеться в серце. Але метнувся, обпік ногу і згас.

Петро підхопився. Де він? Темно. Хтось важко дихає поруч. Душно… Де ж усе-таки він? Намацав подушку — і згадав…

Маячня не залишала Петра ще з годину. Прокинувся — Богдан, засвітив свічку, дав напитися чогось кислуватого, мабуть, компоту з суниць. Після цього Петро міцно заснув і прокинувся, коли Богдан термосив його за плече.

Катруся відчинила двері — і в комірчині посвітлішало. Богдан пішов умиватися. Через кілька хвилин зазирнув до комори — у смугастій піжамі, що незграбно висіла на його схудлих плечах. Поскаржився:

— Їсти хочеться, а вона — бульйон з сухариками…

Петро сказав ніяково:

— Я не відмовився б і від бульйону.

— Але ж у неї є бульба і цілий кролик. Уявляєш, що таке тушкований кролик!

Петро, звичайно, уявляв. Від самої згадки про підрум’янену, з лавровим листком, паруючу картоплю його замлоїло.

— Нічого не вийде, — мовила Катруся. — Бульйон, сухарик і трохи чорної кави. Дякуйте, що в мене залишилась ще довоєнна чорна кава. Зараз її ні за які гроші не знайдеш.

— Але ж ми хочемо їсти, сестричко! — сказав Богдан улесливим тоном. — Ми не їли вже…

— Саме тому лише бульйон! Надто довго чекала Богданка, щоб знову втратити його! — Катря притулилась до брата, глянула на нього, і стільки в її погляді було ласки й відданості, що лише тепер Петро зрозумів, чому Богдан з таким захопленням завжди говорив про сестру. — Картопля й м’ясо для вас зараз — смерть. Правда ж? — звернулась за підтримкою до Петра.

Той погодився. Знав, Катруся має рацію, та не було сили вголос відмовитись од страви. Ніяково усміхнувся і судорожно проковтнув слину.

Катруся зрозуміла все. Дивилася на них повними сліз очима.

— Бідні мої… Але ж не можна…

— Стільки розмов про бульйон, та де ж він? — вигукнув Богдан. — Краще менше, ніж нічого!

Бульйон був пречудовий: гарячий, пахучий, вкритий жовтим прозорим жиром.

— Якщо перевести на калорії, то одну таку чашку треба було б поділити не менше, ніж на п’ятдесят полонених, — сказав, дмухаючи на гарячу рідину, Богдан. Шкіра на його запалих щоках порожевіла, на чолі проступив піт. Довгасте обличчя здавалось ще довшим, ніс загострився. Ще раз сьорбнув, поставив чашку на коліна. — Як там наші хлопці, — зітхнув. — Невже не прорвалися?

— Кому як поталанило, — мовив Петро. — Наперед не вгадаєш. Основну групу повів Новосад. Він — місцевий, казав, що кожну стежку навколо міста знає. Повинні дістатися під Злочний, приєднатися в тамтешніх лісах до партизанів.

Богдан відставив порожню чашку.

— Коли вони, прошу пана, там є, — уточнив.

— В крайньому разі самі організують загін. У Новосада голова — дай боже кожному!

— Голова може бути перша кляса. Тільки чого вона варта без зброї?

— Е-е, не кажи. Зброя, правда, на дорозі не валяється, але ж, — витяг з-під подушки вальтера, — навіть у таборі була.

— Один на всіх… — гмикнув Богдан.

— З його допомогою ми можемо дістати ще не один!

— Саме про це я й хотів побалакати. — Богдан підвівся, забрав порожні чашки. — Покличу Катрусю, влаштуємо військову раду.

Катря принесла маленьку табуретку, примостилася біля дверей.

— Щоб було чути — хтось, може, постукає, — пояснила.

Богдан простягнувся на матраці біля Петрових ніг.

— Отже, — почав, — зважимо всі “за” і “проти”. Гітлерівці зараз, прошу панства, перевернуть у місті все. Щоправда, для них це не першинка, але таких масових втеч ще не було. Виходить, найліпший варіант для нас — оця кімнатка, — обвів рукою комору, — зо два тижні носа звідси не висовуватимемо. Нам це потрібно ще й для того, аби трохи поправитись, — потер запалу щоку, — і підлікувати Петрову ногу. Що скаже на це Катруся? Чи буде в неї чим годувати двох таких лобурів?

Петро помітив, що, розмовляючи з сестрою, Богдан часто переходить на своєрідне галицьке звертання в третій особі.

— Йой, я звар’юю від нього, — вигукнула дівчина. — Богдан міг би краще подумати, перш ніж казати такі слова… Місто, щоправда, голодує, та є чорний ринок. Дай боже, абисьмо живі були, не пропадемо…

Петро замилувався дівчиною. Струнка, мов очеретинка, під чорним простеньким светриком високі груди. Великі, темні, на півобличчя очі виблискують — хочуть, здається, бути сердиті, але сміються. Щоки розчервонілися, а на них — грайливі, задерикуваті ямочки. Майже дитина, але ж Богдан казав, що Катрусі вже двадцять чотири…

— Отой мій золотий дзигарик, що приховала, можеш зліквідувати, — підсумував Богдан. — Днів на десять його вистачить.

— Саме не мала більше чого робити! — відрубала Катря, та, зустрівши невдоволений братів погляд, продовжувала примирливо: — Нехай Богдана не обходить, як то все буде. То вже, перепрошую, жіноча справа.

— Дивись мені — жіноча… — буркнув Богдан, та сперечатися не схотів. — Тепер ось що… Нам з Петром треба згодом легалізуватися — в усякому разі на кілька тижнів. Мені це зробити легко. Маю документи, що вчився в Київському університеті, про винищувальний батальйон і полон знаємо лише ми втрьох. Отже, я у Києві хворів, а тепер повернувся додому. Паспорт є, зареєструємо, де слід, і порядок! Складніше з документами для Петра — треба знайти хорошу “липу”. Але для цього ще маємо час.

Богдан перевернувся на живіт, поклав під груди подушку. Перезирнувся з Петром і повів рішуче:

— Катрунця, певно, розуміє, що ми люди військові й повинні до кінця виконувати свій обов’язок. І тут для нас фронт! Отже, у нас є два виходи — або податись до партизанів, або діяти у місті. У таборі чули ми, Катрусю, наче тут є підпільна організація. Нам би з нею зв’язатися, то була б перша кляса!..

Катря сиділа, прикривши очі повіками, ніби заглибилась у думки, мов не чула братових слів. І лише коли він прямо запитав, чи не знає щось про підпільників, відповіла обережно:

— Бачила в місті листівки… Ну, й знайомі показували… Виходить, хтось є. Ви мене тільки не квапте, спробую дізнатися через одну людину…


Погода зіпсувалась. Вночі і вдень сіяв дрібний нудний дощик. Катруся раділа: щось — вродить на городі, і якась дірка в її бюджеті буде залатана. Вставала вдосвіта. Поралась на грядах, приносячи хлопцям на снідання свіжої цибулі чи редиски, а на восьму годину вже бігла на залізничну станцію, де працювала друкаркою.

Петро одужував. Куля не зачепила кістки, нормальне харчування, ліки і відпочинок робили своє, рана швидко загоювалась.

Богдан нудьгував. Майже одужав, а тут цілими днями сиди у темній комірчині. Він вимріював плани операцій проти окупантів — кожного разу вони ставали все карколомніші.

Петро, хоч і мав тверезішу голову, іноді скорявся буйній фантазії друга. Лише в питанні про методи боротьби не могли дійти спільної думки. Петро вважав за необхідне встановити контакти з якимсь партизанським загоном. Богдан був прихильником індивідуальних дій, вважаючи, що непомітна робота розвідника часто важить більше, ніж операція крупного партизанського загону.

— Мене дуже дивує твоя твердолобість, — гаряче доводив Богдан. — Ми перебуваємо у місті, де на кожному кроці можна здобути інформацію. Великий залізничний вузол — раз. Аеродром — два. Склади, шпиталі, військові частини… Налагодити контакти із своїми людьми, а вони всюди є, — оце штудерно! Сила-силенна даних про дислокацію частин, залізничні перевозки… Ти розумієш, що це таке?