Розпачливі думки шарпали його серце. Боже мій, Модест Сливинський починав, здається, трохи недолюблювати німців… Не так, щоб зовсім, вони все ж таки б’ють цих батярів більшовиків на Східному фронті, але якась червоточина завелась у ньому. Лежав цілими днями на ліжку в бруднуватому номері готелю, не знаючи, на що зважитись. Але ж він завжди казав, що в пана Сливинського є голова на плечах. Щаслива думка прийшла ввечері, коли закутався у халат і проглядав свіжу газету. Думка була така несподівана, що відкинув газету, прицмокнув язиком і мало не заспівав;

Так, це геніально. Тільки дурень може пройти повз ці золоті розсипи. Щоправда, багна там багато і смороду, але ж це ніц не варто у порівнянні з тим, який зиск дасть йому, Модестові Сливинському. Так, лише чорний ринок! Він примусить працювати на себе десятки, сотні людей, гроші потечуть до його кишені, і тоді, перепрошую панство, ми подивимось, хто виграв, а хто програв.

Пан Модест зняв комфортабельну квартиру в центрі міста і почав вивчати ринкову кон’юнктуру.

Успіх діла вирішило те, що пан Сливинський зберіг дещо з старих заощаджень і з крупними та перспективними клієнтами розраховувався не якимись паршивими окупаційними, а справжніми рейхсмарками, а у виняткових випадках навіть доларами і англійськими фунтами. То байдуже, що зараз війна: валюта завжди залишається валютою, а гендль гендлем…

Скоро майже жодна крупна операція на чорному ринку не проходила повз руки пана екс-міністра, а більшість дрібних і середніх спекулянтів працювала на нього. Модест Сливинський застосовував щодо них давно випробувану політику батога і пряника: дозволяв своїм маклерам проводити дрібні самостійні спекуляції, не шкодував проценту од крупних, але не прощав найменшої спроби приховати щось від нього.

Значний прибуток давали панові Модесту справи, подібні до тих, які він мав з Вальтером Мейєром, та операції з картинами. Початок цим операціям поклала афера з двома полотнами Семирадського, які Модестові Сливинському вдалося придбати за кілька кілограмів сала, а сплавити за чималу суму. Відтоді жодна справжня картина у місті не минала його рук. Фактично пан Модест створив цілу контору, що скуповувала шедеври мистецтва. Діяльність агентів контори вийшли за межі міста, поширилась на Краків, Люблін, довга рука Сливинського дотягувалась аж до Києва. “Мистецькою діяльністю” пана Модеста зацікавилось гестапо, контора була під загрозою ліквідації, коли Сливинський зробив хід конем — залучив у компаньйони пані Стеллу.

Певно, чутки про те, що пані Стелла мала успіх у самого рейхсміністра Гіммлера, були небезпідставні — гестапо перестало вставляти Модесту Сливинському палиці в колеса.

Якось у хвилину найінтимніших зізнань пан Модест хотів вивідати у коханки всю правду, дізнатися, чи відповідають ці чутки, хоча б частково, істині. Пані Стелла лише приклала свій довгий випещений палець до уст і похитала головою. Модест Сливинський зрозумів усе і не допитувався. Він добре знав характер компаньйонки. Пані Стелла завжди ставила на перший план діло і не любила розкривати будь-кому свої секрети — великі чи малі. Не ревнувала пана Модеста і цінувала, що й він ніколи жодним словом не дав зрозуміти, що знає про її амурні справи. Може, за це й любила.

Взагалі у пані Стелли була репутація особи екстравагантної. Вона рано втратила чоловіка, що загинув під час автомобільної катастрофи. Він залишив їй велику спадщину — охочих одружитися з нею було чимало. Молода вдова дала зрозуміти всім цим кавалерам, що й сама може розтринькати свої капітали, та розпорядилась грішми розумно, вклавши велику суму в акції перспективної фірми. Частину грошей, зважаючи на непевність міжнародної обстановки, обернула на коштовності.

У цей час пані Стелла зустрілась знову з Модестом Сливинським.

Він був її давнім знайомим: ще коли батько-махновець лише влаштовувався у місті, Стелла, яка тоді називалася ще просто Степанидою, дівчина-підліток, закохалася в молодого і красивого гімназиста Модеста Сливинського. Стрункий, високий, з римським профілем і виразними очима, юнак подобався не одній дівчині. Степанида годинами простоювала під його домом, щоб тільки побачити; намагалась потрапити йому перед очі, коли повертався з гімназії, писала любовні листи, на які так і не одержала відповіді.

Здається, потім забула, не згадувала, а зустріла — і заворушилось щось у серці. А пан меценас поштиво схилявся перед нею, дивився закоханими очима і був такий же стрункий, красивий і бажаний.

Місцевий бомонд здивувався з вибору пані Стелли, та з часом плітки вщухли — до пана Модеста Сливинського звикли, тим більше, що-манери у нього були бездоганні і задовольняли найвишуканіші смаки.

Невдача спіткала її у тридцять дев’ятому році. Пані Стелла одночасно втратила і надійні акції, і заводик, і особняк. Дякувати ще богові — встигла втекти від тих вар’ятів-більшовиків до Варшави, захопивши коштовності й валюту.

У Варшаві доля звела пані Стеллу з колишнім залицяльником — німецьким офіцером, котрий уже встиг стати обергрупенфюрером СС. Він забрав її з собою до Берліна, де розсудлива й ділова жінка зуміла з його допомогою зав’язати впливові знайомства. На жаль, бідний Хорст, як тепер любила наголошувати пані Стелла, загинув під час повітряного нальоту, і їй довелося виїхати додому.

Нові знайомі допомогли повернути особняк (добре, що не розтягли обставу та килими), подзвонили комендантові міста. В такі скрутні часи пані Стеллі і цього було досить: що вдієш — хоч як це дошкуляло її самолюбству, а довелося перетворити особняк на щось подібне до шикарного готелю для високоповажних приїжджих і фешенебельного публічного дому водночас. Борони боже, правда, щоб хтось сказав таке про особняк пані Стелли. Просто вечорами до неї люблять завітати молоді й красиві подруги, ну, й чому не потанцювати, випити… А хто забороняє молодій, вільній жінці пофліртувати з чоловіками? Хто сказав, що це такий уже смертельний гріх?

Зневірившись у побаченні з Вальтером Мейєром, Модест Сливинський подзвонив пані Стеллі.

— Цілую ручки коханій пані… Хотів би дуже побачити тебе. Може, сьогодні ввечері?

Секундна пауза підказала йому, що пані Стелла обдумує відповідь. Виходить, побачення не відбудеться. Правда, вона могла й відверто сказати йому, що вже призначила ділову чи іншу зустріч. В окремих випадках, коли не було іншого виходу, пані Стелла так і робила, але ж намагалася завжди вигадати пристойний привід, знаючи, що така правда ніколи не буває приємною. Та сьогодні пан Модест помилився — пані Стелла відповіла, що чекає на нього о сьомій, і лише попросила: буде якийсь високий гість, то чи не зможе пан Сливинський захопити з собою пляшку французького мартелю.

— Для пані Стелли я дістав би не тільки коньячні зірочки, — запевнив Сливинський, — а й зірки з неба… І це, прошу пані, не перебільшення. Цілую ручки моїй коханій пані… До вечора…

І все ж інтуїція не підвела пана Модеста. Пані Стелла зустріла його у вестибюлі, прикрашеному великим пухнастим килимом, простягнула для поцілунку руку з перламутровими нігтями і попередила:

— У нас сьогодні поважний гість — пан Отто Менцель. Сподіваюсь, ви знаєте, що від нього залежить? — багатозначно подивилась на Модеста Сливинського. — Мій коханий, ви сьогодні пофліртуєте з панною Ядзею? Добре? — погладила його по щоці м’якою долонею. — Умовились?

Пан Модест відвів очі. Він відразу зрозумів усе — пані Стелла сьогодні офірувала ним.

Слід удати хоча б, що тобі це принаймні не зовсім приємно. Хоча б з елементарної ввічливості. Може, запротестувати? Ні, вони ж і так чудово розуміють одне одного…

Проте пан Модест зобразив на обличчі невдоволення. Пані Стелла на секунду пригорнулась до нього.

— Не журіться, мій коханий, ми ж давні друзі…

Модест Сливинський ще раз поцілував їй руку, щоб приховати посмішку. Хто сказав, що він засмутився?

Панна Ядзя — це ж мрія! Щастя саме йде йому до рук. Він давно накидав оком на цю молоденьку, вродливу блондинку. Багаторічний досвід підказував Модестові Сливинському — в цій дівчині щось є. Це відчувалося хоча б в тому, як вона поводилась з чоловіками — зовні стримано, але з викликом; певно, вона знаходила задоволення в тому, щоб розпалювати їх. Сам пан Модест відчув на собі силу її безсоромного погляду. Якось, танцюючи, він особливо ніжно пригорнув до себе панну Ядзю і одержав у відповідь таку усмішку, що навіть у нього зайшлося серце. Але ж тоді між ними стояла пані Стелла. А сьогодні!.. Модест Сливинський навіть зашарівся від задоволення. Ні, він не хотів цього… Кохана пані Стелла сама навела на цю думку. І він повинен скоритись…