Марина та Сергій ДЯЧЕНКИ
БРАМНИК

Частина перша
ПОЯВА

…Напровесні Ларт вирушав у одну зі своїх мандрівок — як завжди, несподівано і, як завжди, поспіхом.

Цілий день перед від’їздом промайнув, як у лихоманці. Ларт був похмурий, що траплялося з ним часто, й ніби розгублений, чого з ним не траплялося ніколи. Кілька разів поривався мені щось сказати — і роздратовано вмовкав. Я нервувався.

Виїхав він на світанку й залишив мені безліч інструкцій. Я мусив виконати кілька дрібних доручень у селищі, прибрати в домі, скласти дорожню скриньку і ввечері зустрітися з Лартом у порту, щоб на заході сонця підняти вітрила.

Я провів його поглядом і зітхнув з полегкістю.

Впоратися зі справами в селищі було нескладно — там мене вважали «учнем чарівника», а таке ставлення значно спрощує життя. Не варто ж пояснювати всім і кожному, що ніколи я не був Лартовим учнем. Слугою — так, покоївкою, лакеєм і старшим куди пошлють у одній особі — ким завгодно, тільки не учнем. Проте в селищі мене зустрічали як вельможу, а корчмар наливав мені в борг.

Коли я повернувся в дім на пагорбі та трішки помізкував, дійшов висновку: якщо моторно обернуся, може, встигну дорогою до порту попрощатися з Данною. Ця думка додала мені жвавості, й невдовзі Лартові покої вже сяяли чистотою, а скринька, що її слід було витягти в передпокій, мало не обірвала мені руки.

І тут я згадав про останнє з доручень господаря.

Ларт уже був поставив ногу в стремено, коли раптом болісно поморщився й ніби завагався (нечувана річ!), а потім витяг із кишені вчетверо складений папірець.

— Так… — буркнув він роздратовано. — Коли промінь досягне колодязя, прочитай це вголос і виразно там же, в передпокої. Бажано нічого не переплутати, не спізнитися на пристань і якомога менше базікати. Це все.

У такому дорученні не було нічого надприродного — подібне й раніше доводилося робити. Звичайно, мені лестила думка, що я поводжуся, як справжній маг, але, відверто кажучи, не гірше б упорався з таким і папуга, якби вмів читати…

У передпокої панував півморок, тому що відвідувачів чарівника з першої миті мусив проймати побожний острах.

Я й сам перейнявся ним, коли вперше переступив поріг Лартового дому. А почалося з того, що поличка для взуття вкусила мене за ногу… Таке не швидко забувається.

Я поставив скриньку біля дверей.

У стелі був круглий отвір, крізь який сонячного дня пробивався промінь — вузький і гострий, як шпиця для плетіння. За день він проходив шлях від оленячих рогів над вхідними дверима до гобелена на стіні навпроти.

Під гобеленом, на якому сурмили мисливці з соколами на рукавицях, виступав просто зі стіни вкрай неприємний колодязь, від якого тягло цвіллю. Промінь мав звичку зазирати в нього після полудня. Цю годину й мав на увазі Ларт, коли давав мені доручення.

Я впорався зі скринькою, влаштувався в кріслі ліворуч від дверей і почав чекати, поки магічний, але надто повільний промінь сповзе з килима й зійде вгору вогким камінням колодязя.

Час ішов, я спочивав від вранішньої РОБОТИ, радів майбутній подорожі та розглядав давно й до дрібниць знайомий передпокій доволі похмурого будинку Ларта.

Просто переді мною розташовувалася так звана кошлата пляма — у цьому місці постійно відростала вовна на ворсистому килимі, і одним із моїх обов’язків було регулярно її підстригати, порівнюючи з іншою килимовою поверхнею. Обстрижену вовну я збирав у полотняну торбинку, сподіваючись сплести собі згодом шалик.

А праворуч від мене, по інший бік дверей, висіло дзеркало, яке я завжди обходив стороною і навіть, стираючи з нього пилюку, відвертався. Лартові те люстро служило, мов собака, угідливо показувало його відображення з усіх боків і, по-моєму, допомагало зав’язувати шийну хустку. Мою особу воно не відбивало ніколи, лишень старалося налякати моторошними, жахливо правдоподібними й часто бридкими зображеннями. Зараз воно чорніло, як поверхня застиглого озера в темній хащі.

Масивна шафа для хазяйського одягу ніколи не відчинялася, але я щосуботи перетрушував її вміст. Особливо багато клопоту завдавали крицеві лати — адже їх доводилося полірувати сукниною.

А похмуре чудовисько в кутку Ларт називав вішаком. Важко сказати, на що він більше скидався — на хворе дерево, чи на кістяк потворної тварини. Три роки тому Лартові подарував це страховище хтось із дружків-чаклунів, я тоді ще подумав: хазяїн подякує та й прибере те лихо в прикомірок. Та де там — він виставив подаруночок на чільному місці й звелів мені вішати на нього плащі відвідувачів. І якось непомітно вийшло, що в домі, де повно всіляких чудасій і дивовиж, цей вішак виявився мало не найбільшим дивом — Ларт очевидячки вирізняв його з-поміж інших предметів. То, проходячи повз вішак, повернеться до нього обличчям, то якось неприємно всміхнеться, а одного разу навіть добряче всипав мені за те, що я, мовляв, надто багато навішав на те диво. Втім, Ларт це Ларт — що саме спаде йому в голову наступної миті, неможливо передбачити.

Зараз на цій покрученій рогатині висіла тільки моя куртка, лазурова з золотом, куплена восени на місцевому ярмарку. Ларт, здається, щось пробурчав тоді про мій смак, але Данні куртка, без сумніву, сподобалася.

І думки мої мимоволі перекинулися до Данни — вона ж бо найкраща дівчина в селищі, а я чужинець, не надто гарний і не найдужчий, однак вона обрала мене, бо я — «учень чарівника», а значить — якийсь особливий. Так я нишком радів собі, поки не побачив, як промінь спокійнісінько вибирається з колодязя.

Я спітнів, поки розшукав по кишенях зім’ятий папірець, складений учетверо.

Ларт писав, звичайно, не чаклунськими рунами, а великими друкованими літерами, як у букварі — щоб і заєць міг розібрати. І все одно я добряче наламав собі язика, поки дочитав до половини, а коли дочитав, то й взагалі пожалкував, що взявся. Повітря раптом наповнилося напругою, аж до дзвону, й затремтіло, як над багаттям; я, сам себе не чуючи, панічно викрикував ті напівпристойні звукосполучення. Закінчувалися вони вигуком-наказом, який Ларт навіть відзначив знаком оклику, в мене це вийшло, як лемент причавленої кішки. І щойно цей зойк стих…

Вже давно щось, помічене кутиком ока, заважало мені. Зараз я рвучко повернув голову й побачив, що вішак вигинається від вершечка до підставки, труситься наче у конвульсіях. Я не перший рік служу в Ларта і чого тільки не бачив, але це, повірте, було дуже страшно. І перш ніж я зміг виштовхнути застряглий у горлі крик, на місці вішака важко впав на підлогу чоловік.

Я не відразу второпав, що то людина. Він лежав на волохатому килимі безформною купою, а я стояв у протилежному кутку й не зважувався поворухнутись. Оце так-так, адже вішак цей три роки стирчав у передпокої…

Чоловік поворухнувся, судомно смикнувсь і підвів на мене божевільні очі. Я позадкував; він підхопився і перевів погляд на свої руки. У правій була затиснута моя лазурова з золотом куртка. Нещасний замукав і з відразою спробував її відкинути, але пальці, очевидно, не слухалися. Тоді він лівою рукою розтис пальці правої і пожбурив мою куртку в кут, ніби щось жахливо бридке — аж дрібнички з кишень розскочилися по кімнаті. Далі втупився в мене поглядом без жодного натяку на думку, знову глянув на свої руки й почав раптом обмацувати себе з голови до ніг, схлипуючи дедалі голосніше, поки не зареготав (чи заплакав) і не сповз по стіні назад на килим.

Я й раніше знав, що маги займаються подібними речами, але ніколи не припускав, що Ларт, мій хазяїн, здатен на щось подібне.

А людина сміялася, тепер уже справді сміялася, і качалась по підлозі. Я вже подумав, що то якийсь божевільний, коли він раптом завмер і затис рукою собі рота. Потім прохрипів, не глянувши в мій бік:

— Дай води.

На кухні я згадав: вішак цей підніс господареві його вічний суперник Бальтазарр Ест на знак чергового примирення.

Коли я повернувся в передпокій, той чоловік уже більш-менш себе опанував. Обличчя, щоправда, залишалося безживно-сірим, але з очей зник панічний вираз; він прихилився спиною до стіни й масажував чоло та щоки, повертаючи їм людський колір.

Я простяг воду, він випив до дна, цокаючи зубами об скло. Поставив спорожнілу склянку, віддихався і глянув мені просто у вічі:

— Виходить, такий був його наказ?

Я не з’ясовував, чий це — «його», лише ствердно кивнув.

— Що далі?

Язик його кепсько слухався, але він просто-таки свердлив мене очима.

— Дамире…

Он як, він знав мене!

— Дамире, що він ще наказував?