Пізньосередньовічні фортифікації Правобережжя за своїм характером були державними (належали литовській, а потім польській адміністрації), а також приватними (тобто перебували у володінні окремих польсько-литовських і місцевих українських феодалів). Незважаючи на таку двоїсту соціальну та політичну роль, замки-фортеці XIV–XVII століть виконували важливі функції оборони краю від південних степових кочових орд.

Замки-фортеці пізнього середньовіччя часто зводили на місцях давньоруських городищ і міст XII–XIII століть. Традиції будівельної техніки давньоруських дерев’яно-земляних фортець з використанням елементів кам’яної архітектури знайшли своє продовження в замках-фортецях XIV–XV століть. Це простежено під час археолого-архітектурних досліджень у Хотині, Кам’янці-Подільському, Меджибожі, Кременці. Розвиваючись у нових умовах, давньоруська будівельна фортифікаційна техніка зазнала певного впливу з боку архітектури Центральної та Західної Європи.

Оборонні замки-фортеці зводили, як правило, на високих неприступних урочищах, на берегах річок. Найчастіше обирали гори, які виходили мисоподібним виступом до двох ярів. При кутах будівлі замків споруджували фортечні вежі, у башті робили браму, часом дві. Плани замків були різні: трикутні, чотирикутні, п’ятикутні, іноді неправильної форми.

Перлиною світової замково-фортечної архітектури феодальної епохи є споруди пізньосередньовічного Кам’янця-Подільського. Сам замок і безпосередні фортифікаційні об’єкти, пов’язані з ним, крім системи кам’яних мурованих стін мають 15 башт. У кожної з башт своя історія виникнення, але всі разом вони створюють єдиний ансамбль оборонної архітектури XIV–XVII століть. Кам’янецька фортеця складається з двох основних частин – Старої та Нової. Особливо інтенсивно відбувався процес розширення та перебудови складових частин фортеці наприкінці XV – на початку XVI століття. З середини XVI століття почався новий воєнно-будівельний етап, під час якого майже всі стіни та башти були підвищені і потовщені, а бійниці були пристосовані до нових видів вогнепальної зброї. На початку XVII століття перед західним фасадом Старої фортеці з’являються кам’яно-земляні споруди бастіонної системи, які дістають назву Нової фортеці. Оборонні фортифікації Кам’янецького замку органічно пов’язані з військово-інженерними архітектурними спорудами на польських і руських фольварках – частинах пізньофеодального міста, що прилягали до цитаделі.

Оборонні фортифікації Меджибожа (Летичівський район Хмельницької області) розташовані там, де річка Південний Буг сполучається зі своєю притокою – р. Бужок, тобто на мисі між Бугом і Бужком, що знайшло свій відбиток в самій назві «Меджибіж». План замку не має правильної форми. Найбільші і найвищі мури й будинки розташовані у східній частині; тут з одного і з другого боків вздовж замку зведені триповерхові споруди з амбразурами. За рогом замку стоїть висока кругла башта, а далі квадратний будинок, оточений іншим триповерховим будинком з кількома рядами амбразур.

З північного боку замку збудовано восьмигранну триповерхову башту. Від неї вздовж мурів по обидва боки йдуть будівлі. На північно-західному розі замку стоїть двоповерхова башта з амбразурами. Біля цієї зовнішньої башти із західного боку знаходився в’їзд до замку. Тут же, над глибоким ровом, був зведений міст, який у разі потреби піднімався.

Значну роль серед укріплень Позбруччя відігравала середньовічна фортеця в Сатанові (Городоцький район Хмельницької області). Вона, як і Меджибізька, належала в XVI–XVII століттях магнатам Сенявським. Зведена на початку XV століття на горі над р. Збруч. За планом фортеця п’ятикутна. Мала п’ять башт, з’єднаних кам’яними мурами. В’їзд до замку розташовувався з південного боку. Мури фортеці подвійні: паралельно зовнішнім ішли внутрішні стіни. Оскільки внутрішні мури стояли на земляному валу, то вони були вищі за зовнішні стіни фортеці. Внутрішні стіни від зовнішніх відокремлювалися ровом. Рови були споруджені і по другий бік зовнішніх мурів.

Жванецький замок (Кам’янець-Подільський район) було зведено на північному останці – скелі над р. Жванчик, неподалік від впадіння її в Дністер. П’ятикутний у плані, з баштами при кожному куті, з’єднаними кам’яними мурами, з півночі замок виступав над скелею. Суміжний східний бік виходив до яру. З трьох інших боків було викопано глибокі рови. У 1653 році Богдан Хмельницький разом із військом козаків перебував у цій місцевості, тримаючи в облозі польські королівські війська.

Замок у Барі (Вінницька область) спочатку був дерев’яним, а в XVI–XVII століттях його мури і башти було викладено з каменю. У плані замок мав квадратну форму. Історія барських фортифікацій тісно пов’язана з подіями визвольної війни. До наших часів вони збереглися дуже погано.

Руїни кам’яних замків-фортець відомі й на території сучасної Тернопільської області. Це споруди XIV–XVII століть у Микулицях, Теребовлі, Чорткові, Кривчі, Кудрицях, Скалі-Подільській та ін. Замкова архітектура цих споруд має прямі аналогії з описаними фортецями Подністров’я й Південного Побужжя.

На правому березі Дністра добре збереглися комплекси Хотинської фортеці (Чернівецька область). Кам’яні мури і башти цієї фортеці зведено, головним чином, у XIV–XV століттях. Із середини XIV століття Хотин увійшов до складу Молдови, ставши прикордонним містом. У другій половині XV століття фортецю було перебудовано у зв’язку з появою вогнепальної зброї. Архітектурне оформлення мурів та башт Хотинської фортеці має безпосередні аналогії в тогочасних подільських оборонних спорудах, як і взагалі в пам’ятках XIV–XVII століть цього типу в Україні. У плані фортеця неправильної форми, вона повторює обриси мису правого берега Дністра, на якому стоїть. Нижній та середній яруси башт фортеці не мають бійниць, велике значення надавалося критому обходові-галереї. По периметру двору хотинського замку розташовано кілька мурованих корпусів. Стіни замку оздоблено геометричним орнаментом.

При старовинному замку-фортеці у Хотині є й нова частина фортифікацій, зведених наприкінці XVII – на початку XVIII століття. Це муровані та земляні укріплення бастіонної системи, розташовані навколо замку, на високих сусідніх горах.

Серед пам’яток визвольної війни українського народу одне з визначних місць належить м. Буша (Ямпільський район Вінницької області). В листопаді 1654 року місто-фортеця Буша прийняло на себе нищівний удар польської королівської армії.

Героїчна оборона Буші описана у творах М. Л. Старицького «Облога Буші» та «Оборона Буші».

На початку XVII століття Буша в соціально-топографічному відношенні складалася із замку, міста, передмістя та міських околиць. Територія замку й міста була своєрідною ареною великого амфітеатру, що утворився посередині мису між річками Вушанкою і Мурафою (притока Дністра). З боку поля замок і місто були відмежовані ровом та валом.

Із часів героїчної оборони збереглися залишки замку. Судячи з цих руїн, він являв собою прямокутну споруду площею 0,5 га. Бушанський замок мав шість башт. Оборонні лінії кам’яних стін посилювали чотирикутні вежі з пороховим льохом під кожною. Вежі сполучалися між собою підземними переходами. А згори стін – з внутрішнього боку замку – проходив бойовий хід. З башт збереглася лише одна. Вона зведена з кам’яних блоків. Під баштою розчищено вхід до підземелля.

Изображение к книге Археологiя. Дитяча енциклопедія

Хотинська фортеця. Сучасний вигляд


На території Бушанського замку були також колодязь, господарські споруди, казарми для залоги, комори для зброї та провіанту, стайні тощо. На внутрішньому подвір’ї замку стояла церква – типовий для України XVI–XVII століть триконховий храм з прямокутним у плані нефом з двома напівкруглими конхами[3] і напівкруглою апсидою зі східного боку.

У першій половині XVII століття українське козацьке військо піднялося до рівня кращих тодішніх європейських армій.

Піхота в козаків була численніша за кінноту. Кіннота вела наступ так званою «лавою», шикуючись напівколом і атакуючи ворога не тільки з фронту, а й з флангів. Найпоширенішим видом бойового порядку став так званий козацький табір. У центрі чотирикутного рухомого укріплення, що складалося з кількох рядів скріплених між собою ланцюгами возів, розташовувався військовий загін. Такий табір використовували в боях і на переходах.

Із Січі вийшли видатні полководці та державні діячі: Северин Наливайко, Тарас Федорович (Трясило), Павло Павлюк, Іван Сулима, Дмитро Гуня, Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Іван Сірко та ін.