Марчбенкс. Щастя? Ваш шлюб! Ви так вважаєте? Ви вірите в це?!

Морелл(життєрадісно). Я це знаю, мій хлопчику. Ларошфуко стверджує, що шлюби бувають зручними, тільки не щасливими. Ви навіть не уявляєте собі, яка то насолода — викрити такого страшенного брехуна й огидного циніка, яким є той приятель. Ха-ха! Ну, гаразд, зараз ідіть до парку складати вірші. Тільки пам’ятайте: рівно до пів на другу, бо ми ніколи нікого не чекаємо.

Марчбенкс(у нестямі). Ні, чекайте, облиште... я спробую пролити світло.

Морелл(спантеличено). Га? Пролити на що?

Марчбенкс. Я мушу поговорити з вами. Ми з вами повинні порозумітися.

Морелл(підкреслено кидає погляд на годинник). Зараз?

Марчбенкс(пристрасно). Зараз же, перш ніж ви вийдете з цієї кімнати. (Відступає на кілька кроків і зупиняється, наче готуючись заступити Мореллу дорогу до дверей).

Морелл(не зрушує з місця, говорить поважним тоном, відчувши, що справа справді серйозна). Я не збираюсь іти звідси, я думав, ви збираєтесь. (Юджин, приголомшений його рішучим тоном, повертається до нього спиною, ледве стримуючи гнів. Морелл підходить до нього і твердо, але ласкаво кладе йому руку на плече, попри його спроби скинути її). Ну, так, сядьте спокійно і розкажіть, у чому річ, і пам’ятайте: ми з вами друзі й нам нема чого боятися, що у когось із нас урветься терпець або забракне співчуття до іншого, про що б не йшлося.

Марчбенкс(різко обертається до нього усім тілом). Не думайте, я цілком при тямі, я просто (у відчаї закриває обличчя руками) вжахаюсь. (Забирає руки з обличчя і, завзято наступаючи на Морелла, загрозливо продовжує). Ви побачите, чи захочеться вам тепер виявляти терпіння й співчуття. (Морелл, твердий, мов скеля, поблажливо дивиться на нього). Не дивіться на мене так самовдоволено. Ви вважаєте себе сильнішим за мене, та я здатен вразити вас, якщо тільки ви маєте серце у грудях.

Морелл(непохитно упевнений у собі). Вразьте мене, мій хлопчику. Ну ж бо, викладайте.

Марчбенкс. Передовсім...

Морелл. Передовсім?

Марчбенкс. Я люблю вашу дружину.

Морелл відступає і, на якусь мить спантеличено втупившись у нього поглядом, раптом вибухає нестримним реготом. Юджин здивований, проте аж ніяк не спантеличений; він одразу ж сповнюється обуренням і презирством.

Морелл(сідає, аби віддихатися). Певна річ, любите, дитино моя! її усі люблять, і не можуть не любити. А я лиш радію цьому. Але ж (дивиться на нього з жартівливим здивуванням) послухайте, Юджине, невже ви вважаєте, що нам з вами необхідно шукати порозуміння з цього приводу? Адже вам ще не виповнилося двадцяти, а їй уже за тридцять. Це не видається вам дитячим коханням?

Марчбенкс(несамовито). Ви наважуєтесь говорити отак про неї! То ось яка ваша думка про любов, яку вона викликає! Ви ображаєте її!

Морелл(рвучко устає і говорить зовсім іншим тоном). Її! Юджине, будьте стриманіші. Я був терплячим досі і сподіваюсь не втратити терпіння й надалі. Однак є речі, яких я не можу дозволити. Не вимагайте від мене поблажливости, з якою я міг би поставитися до дитини. Будьте чоловіком.

Марчбенкс(робить такий жест, наче щось відкидає). Облишимо це марнослів’я. Мені просто страшно подумати, скільки їй довелося витерпіти такого ж марнослів’я за всі ці нудні роки, коли ви так егоїстично й сліпо жертвували нею заради того, аби відчувати себе самодостатнім, — ви (підступає до нього). та ви ж не поділяєте ні її думок, ні почуттів; у вас немає нічого спільного з нею.

Морелл(філософськи). Схоже, її таке становище цілком влаштовує. (Дивиться йому просто у вічі). Юджине, хлопчику мій, ви втратили розум! Ви просто з’їхали з глузду! Це я вам кажу відверто і щиро. (Він вичитує його у звичному менторському стилі і, ступивши на килимок біля каміна, гріє руки за спиною).

Марчбенкс. Ви гадаєте, я цього не знаю? Невже ви вважаєте, що те, заради чого люди здатні втратити розум, менш реальне і менш істинне, аніж те, до чого вони підходять цілком розважливо? (В очах Морелла вперше з’являється тінь сумніву. Він забуває про те, що хотів погріти руки, і стоїть, слухаючи стривожено й засмучено). Оце і є те справжнє; якщо у житті є щось справжнє, то саме це. Ви занадто спокійні, розсудливі й стримані зі мною, тому що бачите, що я божеволію від почуття до вашої дружини; подібно до цього і той старий, який щойно був тут, так само не переймається вашими соціалістичними ідеями, бо розуміє, що ви на них схибилися. (Морелл перебуває у дедалі більшій розгубленості. Юджин користується своєю перевагою і допікає його гострими запитаннями). Хіба це доводить, що ви неправі? Хіба ваше почуття самовдоволення і вищости наді мною доводить мені, що я неправий?

Морелл. Марчбенксе, схоже, сам диявол уклав ці слова у ваші вуста. Як же легко, напрочуд легко похитнути віру людини у себе. І покликання диявола — скористатися цим і здолати дух людини. Поміркуйте над тим, що ви робите. Поміркуйте.

Марчбенкс(безжально). Я знаю. Я роблю це зумисно. Я сказав, що здатен похитнути вас.

Якусь мить вони загрозливо дивляться один на одного. Потім Морелл віднаходить почуття власної гідности.

Морелл(зі шляхетною ніжністю). Послухайте, Юджине. Я сподіваюсь і вірю, що коли-небудь і ви будете таким же щасливим, як оце я. (Юджин презирливо пирхає, даючи зрозуміти, що для нього це щастя нічого не варте. Морелл, глибоко ображений, стримує себе, виявляючи дивне терпіння, і продовжує спокійно, з неабиякою ораторською майстерністю). Ви одружитесь і докладете усіх зусиль і таланту до того, аби зробити кожний куточок на землі таким же щасливим, як ваш власний дім. Ви будете одним із творців Царства Божого на землі і — хто зна? — можливо, станете будівничим, майстром там, де я залишатимусь лиш скромним ремісником, бо не гадайте, мій хлопчику, що я не здатний помітити у вас, попри ваш юний вік, великі здібності, яких я ніколи не помічав у собі. Мені добре відомо, що саме у поетів божественний дух людини, бог, який живе в ньому, — найбільшою мірою богоподібний. І ви повинні тремтіти від думки про це — від думки про те, що, можливо, саме ви несете важкий тягар великого поетичного дару.

Марчбенкс(без докорів сумління і каяття, з хлопчачою прямотою, що повстає проти красномовства Морелла). Це аж ніяк не примушує мене тремтіти. Радше відсутність цього в інших примушує мене тремтіти.

Морелл(подвоює силу свого красномовства, черпаючи натхнення у щирому почутті й упертості Марчбенкса). В такому разі допоможіть запалити це в них, у мені, але не гасіть. У майбутньому, коли ви будете таким же щасливим, як і я, я стану вашим істинним братом у вірі. Я допоможу вам повірити в те, що Бог створив для нас світ, якому заважає стати раєм лише наша власна нерозсудливість. Я допоможу вам повірити в те, що навіть найменша дещиця ваших зусиль сіє зерна щастя для великих жнив, які усі ми — навіть найбільш нікчемні серед нас — колись закінчимо. І нарешті, останнє, проте не менш важливе, — я допоможу вам повірити в те, що ваша дружина любить вас і щаслива у своєму домі. Ми потребуємо такої допомоги, Марчбенксе, ми постійно відчуваємо велику потребу в ній. Є так багато речей, які можуть примусити нас засумніватися — варто лиш дозволити сумнівам похитнути наш душевний спокій. Навіть у себе дома ми живемо немов у таборі, зусібіч оточеному ворожою армією сумнівів. Невже ви здатні стати зрадником і дозволити їм заволодіти мною?

Марчбенкс(з люттю озирає кімнату). І ось так вона живе у цьому домі? Жінка щедрої душі, яка прагне реальности, правди, свободи. А її тут начиняють метафорами, проповідями, заяложеними фразами, жалюгідною риторикою. Ви вважаєте, жіноча душа може жити вашим проповідницьким даром?

Морелл(уражений). Марчбенксе, з вами мені важко стримувати себе. Мій талант подібний до вашого, позаяк він взагалі має бодай якусь ціну. Цей талант — знаходити слова для божественної істини.

Марчбенкс(запально). Це дар марнослів’я, не більше й не менше! Але ж до чого тут істина? Ваш дар вправно молоти язиком має до неї не більше відношення, аніж гра на катеринці. Я ніколи не був у вашій церкві, але мені випадало бути присутнім на ваших політичних мітингах, і я спостерігав, як ви викликали так званий ентузіазм у зібрання: ви просто доводили людей до такого збудженого стану, що вони поводилися наче п’яні. А їхні дружини дивилися на них і дивувались тому, що ті перетворились на дурнів. О, це давня історія, про неї написано у Біблії. Мені здається, цар Давид з його нападами шаленства був дуже схожий на вас. (Добиває його цитатою). «Але дружина зневажала його у серці своєму...»