— Мстиславе Сергійовичу, а хіба вам самому не страшно?

Лось перевів на нього очі, зігріті теплом од жару.

— Ні, мені не страшно. Я певен, що сяду щасливо. А коли невдача — удар буде миттєвий і без болю. Страшно інше. Уявіть таке: мої розрахунки виявляться неправильні, я не потраплю в тяжіння Марса — проскочу мимо. Запасу пального, кисню, їжі мені стане надовго. І от — лечу в пітьмі. Попереду горить зірка. Через тисячу років мій задубілий труп влетить в її вогняні океани. Але ці тисячу років у пітьмі літатиме мій труп! Але ці довгі дні, поки я ще живий, — а житиму я довго в цій коробці, — довгі дні безнадійного відчаю — сам-один у всесвіті! Не смерть страшна, а самотність, безнадійна самотність у вічній пітьмі. Це справді страшно. Дуже не хочеться летіти самому.

Лось примружився на жар. Рот його вперто стиснувся. У воротах появився Кузьмін, гукнув йому стиха:

— Мстиславе Сергійовичу, до вас.

— Хто? — Лось швидко підвівся.

— Червоноармієць якийсь питає.

В сарай, слідом за Кузьміним, увійшов чоловік в сорочці без пояса, той, що читав об’яву на вулиці Червоних Зір. Кивнув Лосю, глянув на риштування, підступив до столу.

— Попутник вам потрібен?

Лось підсунув йому стілець, сів навпроти,

— Так, я шукаю попутника. Лечу на Марс.

— Знаю, в об’яві сказано. Мені недавно показали цю зірку. Далеко, звичайно. Умови які, хотів би я знати: платня, харчі?

— Ви сімейний?

— Одружений, дітей нема.

Він нігтями діловито постукував по столу, зацікавлено позирав навколо. Лось коротко розповів йому про умови перельоту, попередив про можливий риск. Запропонував забезпечити родину і наперед видати платню грошима та продуктами. Червоноармієць кивав, підтакував, але слухав неуважно.

— Як, ви це знаєте, — спитав він, — люди там живуть чи якісь чудовиська?

Лось почухав потилицю, засміявся.

— По-моєму, там повинні бути люди, щось схоже на нас. Приїдемо — побачимо. Справа ось у чому: вже кілька років великі радіостанції в Європі і в Америці приймають незрозумілі сигнали. Спочатку думали, що це сліди бур у магнітних полях Землі. Але таємничі звуки були надто схожі на азбучні сигнали. Хтось наполегливо прагне з нами говорити. Звідки? На планетах, окрім Марса, життя поки що не виявлено. Сигнали можуть іти тільки з Марса. Гляньте на його карту, — він, як сіткою, вкритий каналами. (Лось показав на малюнок Марса, прибитий на дощаній стіні). Певно, там можна встановити радіостанцію великої потужності. Марс хоче говорити з Землею. Поки що ми не можемо відповідати на ці сигнали. Але ми летимо на поклик. Важко припустити, що радіостанції на Марсі збудували чудовиська, істоти, не схожі на нас. Марс і Земля — дві крихітні кульки, що кружляють поруч. Ті самі закони і для нас, і для них. У всесвіті літає пил життя. Ті самі спори осідають на Марс і на Землю, на всі міріади зірок, що холонуть. Скрізь виникає життя, і над життям всюди панує людиноподібна істота: не можна створити тварину досконалішу, ніж людина.

- Іду з вами, — сказав червоноармієць рішуче. — Коли приходити з речами?

— Завтра. Я повинен вас ознайомити з апаратом. Ваше ім’я, по батькові, прізвище?

— Гусєв Олексій Іванович.

— Професія?

Постукуючи пальцями об стіл, Гусєв неуважно глянув на Лося, потім на свої пальці.

— Я — письменний, — сказав він, — автомобіль непогано знаю. Літав на аероплані як спостерігач. З вісімнадцяти років воюю — оце і вся моя професія. Поранений. Тепер у запасі. — Він раптом сильно потер тім’я долонею, коротко засміявся. — Ну й діла були за ці сім років! Відверто кажучи, я б тепер мав командувати полком, та вдача незлагідна. Припиняться воєнні дії — не можу сидіти на місці: смокче. Отруєно в мені все. Відпрошусь у відрядження або так утечу. (Він потер маківку, всміхнувся). Чотири республіки встановив, — і міст уже тих не пам’ятаю. Одного разу зібрав сотні три хлопців — подались Індію звільняти. Хотіли туди дістатися. Та заблудилися в горах, попали в завірюху, під обвали, побили коней. Вернулося нас відти небагато. У Махна був два місяці, погуляти закортіло… ну, з бандитами не вжився… Пішов до Червоної Армії. Поляків гнав з Києва — тут уже я був у кінноті Будьонного. Востаннє мене поранило, коли брали Перекоп. Провалявся після цього майже рік по лазаретах. Виписався — куди дітися? Тут ця дівчина моя нагодилась — одружився. Дружина в мене гарна; шкода її, але вдома жити не можу. В село їхати — батько та матір померли, братів убито, земля занедбана. В місті робити нічого. Війни зараз ніякої нема — не передбачається. Ви вже, будь ласка, Мстиславе Сергійовичу, візьміть мене з собою. Я вам на Марсі в пригоді стану.

— Ну, дуже радий, — сказав Лось, подаючи йому руку. — До завтра.

БЕЗСОННА НІЧ

Все було готове до відльоту з Землі. Але два наступних дні довелося, майже не спавши, морочитися, вкладаючи в апарат — у порожнистих подушках — безліч усяких дрібниць. Перевіряли прилади й інструменти. Зняли риштування, яке оточувало апарат, розібрали частину покрівлі.

Лось показав Гусєву механізм руху і найважливіші прилади, — Гусєв, виявилося, був людина спритна і кмітлива.

На завтра, о шостій вечора, призначили відліт.

Пізно ввечері Лось відпустив робітників і Гусєва; погасивши електрику, лишив тільки лампочку над столом, ліг не роздягаючись на залізне ліжко — в кутку сарая, за триногою телескопа.

Ніч була тиха й зоряна, Лось не спав. Заклавши за голову руки, дивився в сутінки. Багато днів він не давав собі волі. Тепер, в останню ніч на Землі, попустив серцю: мучся, плач.

Він згадав… Кімната в напівтемряві… Свічку затулено книгою. Запах ліків, душно. На підлозі, на килимі, — таз. Коли встаєш і проходиш повз нього, на стіні, на тоскних шпалерах, гойдаються тіні. Як томливо! В ліжку — найдорожче в світі — Катя, дружина — часто-часто тихо дихає. На подушці — густе, поплутане волосся. Підняті коліна під ковдрою. Катя йде від нього. Змінилося ще недавно таке гарне, лагідне обличчя. Воно рожеве, неспокійне. Випростала руку і смикає пальцями край ковдри. Лось знову, знову бере її руку, кладе під ковдру.

“Ну розплющ очі, ну глянь, попрощайся зі мною”. Вона мовить жалібним, ледь чутним голосом: “Чини кно, чини кно”. Дитячий, тихий, сумний голос. Вона хоче сказати: “Відчини вікно”. Страшніша від страху — жалість до неї, до цього голосу. “Катю, Катю, глянь”. Він цілує її в щоки, в лоб, у заплющені очі. Горло у неї тремтить, руки рвучко піднімаються, пальці вчепилися в край ковдри. “Катю, Катю, що з тобою?” Не відповідає, відходить… Підвелася на ліктях, підняла груди, ніби знизу її штовхали, мучили. Люба голівка перехилилася… Вона осунулась, потонула в постелі. Упало підборіддя. Лось, здригаючись од розпуки, пригорнув її, притулився.

…Ні, ні, ні, — із смертю не можна примиритися…

Лось підвівся з ліжка, взяв зі столу коробку з цигарками, закурив і деякий час ходив по темному сараю. Потім виліз на драбинку телескопа, знайшов шукачем Марс, що піднявся вже над Петроградом, і довго дивився на невелику, ясну, теплу кульку. Вона легенько тремтіла в схрещених волосинках окуляра.

…Він знову ліг… Пам’ять одкрила видіння. Катруся сидить у траві на пагорку. Вдалині, за хвилястими полями, — золоті цятки Звенигорода. Шуліки плавають у літній спекоті над хлібами, над гречками. Катрусі ліниво і жарко: Лось, сидячи поряд, кусаючи травинку, поглядає на русяву Катрусину голову, на засмагле плече з світлою смужкою шкіри між загаром і сукнею. Катрусині сірі очі — байдужі і прекрасні, — в них теж плавають шуліки. Каті вісімнадцять років. Сидить і мовчить. Лось думає: “Ні, люба моя, у мене є діло важливіше, ніж отут, на цьому пагорку закохатись у вас. На цей гачок не попадуся, на дачу до вас більш не їздитиму”.

О боже мій! Як нерозумно було втрачено ці літні, гарячі дні. Спинити б тоді час! Не вернути! Не вернути!..

Лось знову встав з ліжка, чиркав сірниками, курив, ходив. Але й ходити вздовж дощаної стіни було нестерпно: як звір у ямі.

Лось відчинив ворота і дивився на Марс, що стояв уже високо в небі.

“І там не втечеш од себе — за межею Землі, за межею смерті. Нащо було куштувати цю отруту — кохати! Жити б нерозбудженим. Летить же в ефірі заклякле сім’я життя, льодяні кристали, летять, охоплені дрімотою. Так ні ж, треба впасти і розцвісти — прокинутись у спразі — кохати, злитися в одне, забутися, не бути самотнім сім’ям. І весь цей короткий сон для того, щоб знову — смерть, розлука, і знову — політ льодяних кристалів”.

Лось довго стояв біля воріт. Діамантовим — то кривавим, то синім-світлом мінився Марс високо над тихим у сні Петроградом. “Новий, дивний світ, — думав Лось, — можливо, давно вже погаслий або фантастичний, квітучий і досконалий… Так само звідти колись уночі дивитимуся на мою рідну зірку серед зірок… Згадаю пагорок, і шулік, і могилу, де лежить Катя… І печаль моя буде легкою…”