Лось і Гусєв уже були у валянках, баранячих кожушках, у шкіряних пілотських шоломах. Члени виконкому, академіки, інженери, журналісти оточували апарат. Напутні промови виголошено, фотографічні знімки зроблено. Лось дякував усім за увагу. Його обличчя було бліде, очі наче скляні. Він обняв Хохлова і Кузьміиа. Глянув на годинника:

— Час!

Усі завмерли. Гусєв насупився і поліз у люк. Всередині апарата він сів на шкіряну подушку, поправив шолом, осмикав кожушок.

— До дружини зайди, не забудь, — гукнув він Хохлову і сильно насупився.

Лось усе ще барився, дивився собі під ноги. Потім він підвів голову і сказав глухуватим, схвильованим голосом.

— Я гадаю, що сяду на Марс вдало. Я певен — мине небагато років, і сотні повітряних кораблів краятимуть зоряний простір. Завжди, завжди нас веде дух пошуку. Ну, а коли загинемо, запам’ятайте, товариші: яке б чудове не було життя, які б великі не були його досягнення, ніколи не заспокоюйтесь, завжди, завжди вперед до далекої мети. Лось увірвав мову, оглянув присутніх. Насунув на очі шолом.

— До побачення, товариші, прошу відійти якнайдалі од апарата.

Одразу ж Гусєв крикнув з люка:

— Товариші, я передам тим на Марсі полум’яний привіт од Радянської республіки. Уповноважуєте?

Натовп загув. Пролунали оплески.

Лось обернувся, поліз у люк і одразу ж рвучко закрив його за собою. Проводжаючі, схвильовано перемовляючись, побігли з сарая на пустир, до натовпу. Хтось протяжно почав гукати:

— Обережніше, відходьте, лягайте!

Тепер тисячі людей мовчки дивилися на квадратні освітлені вікна сарая. Там було тихо. Тиша і на пустирі. Так минуло кілька хвилин. Багато людей лягло на землю. Нараз вдалині лунко заіржав кінь. Хтось крикнув страшним голосом:

— Тихше!

В сараї оглушливо гуркнуло, затріскотіло. Одразу ж пролунали сильніші, часті удари. Затремтіла земля. Над дахом сарая піднявся тупий металевий ніс і вкрився хмарою диму та куряви. Затріскотіло ще дужче. Чорний апарат появився весь над дахом і повис у повітрі, ніби приміряючись. Вибухи злилися в суцільне виття, і чотириса-женне яйце, навскіс, як ракета, піднялося над натовпом, ринуло на захід, шурхнуло вогненною смугою і зникло в багряній, тьмяній заграві хмар.

Аж тоді у натовпі зчинився крик, полетіли шапки, люди побігли, обступили сарай.

У ЧОРНОМУ НЕБІ

Загвинтивши вхідний люк, Лось сів навпроти Гусєва і почав дивитися йому в очі — в колючі, як у спійманого птаха, зіниці.

— Летимо, Олексію Івановичу?

— Пускайте.

Тоді Лось взявся за важілець реостата і трошки повернув його. Пролунав глухий удар — той перший тріск, від якого здригнувся на пустирі тисячний натовп. Повернув Другий реостат. Глухий тріск під ногами і двигтіння апарата стали такі сильні, що Гусєв схопився за сидіння, вирячив очі. Лось увімкнув обидва реостати. Апарат рвонуло вперед. Удари стали м’якші, двигтіння послабло. Лось крикнув:

— Знялися.

Гусєв витер піт з обличчя. Ставало жарко. Лічильник швидкості показував п’ятдесят метрів на секунду, стрілка все посувалася вперед.

Апарат мчав по дотичній, проти обертання Землі. Відцентрова сила тягла його на схід. За розрахунками, на висоті сто кілометрів апарат мав вирівнятись і летіти по діагоналі.

Двигун працював рівно, без перебоїв. Лось і Гусєв розстебнули кожушки, позсували на потилицю шоломи. Електрику було вимкнено, і бліде світло проникало крізь скляні вічка.

Переборюючи слабість і запаморочення, що почалося, Лось став на коліна і через вічко дивився на Землю, що віддалялася. Вона розкинулася величезною, без країв, увігнутою чашею, — голубувато-сіра. Подекуди, мовби острови, на ній лежали пасма хмар. То був Атлантичний океан.

Потроху чаша звужувалася, відходила вниз. Правий край її почав світитись, як срібло, на другий насувалася тінь. І ось чаша вже видавалася кулею, що летить у безодню.

Гусєв, припавши до другого вічка, мовив:

— Прощай, матінко, пожили на тобі, кров’ю покропили. Він підвівся з колін, але несподівано захитався, впав

на подушку. Рвонув комір:

— Умираю, Мстиславе Сергійовичу, несила.

Лось відчував: серце б’ється частіше, частіше, вже не б’ється — болісно тріпоче. Кров стукає у скроні. Темнішає світло.

Він поповз до лічильника. Стрілка швидко піднімалася, відзначаючи неймовірну швидкість. Кінчався шар повітря. Зменшувалося тяжіння. Компас показував, що Земля була вертикально внизу. Апарат, щосекунди набираючи швидкість, шалено мчав у світовий крижаний простір.

Лось, ламаючи нігті, ледве розстебнув кожушок, — серце спинилося.

Передбачаючи, що швидкість апарата і всього, що в ньому, досягне тої межі, коли настане помітна зміна швидкості биття серця, обміну крові й соків, усього життєвого ритму тіла, передбачаючи це, Лось з’єднав лічильник швидкості одного жироскопа (їх в апараті було два) електричними дротами з кранами баків, які в потрібну мить мали випустити велику кількість кисню й аміакових солей.

Лось отямився перший. У грудях різало, голова йшла обертом, серце шуміло, як дзига. Думки виникли і зникли-незвичайні, швидкі, ясні. Рухи були легкі й точні.

Лось закрив зайві крани в баках, глянув на лічильник. Апарат пролітав близько п’ятисот кілометрів за секунду. Було ясно. В одне вічко проникав прямий, сліпучий промінь сонця. Під променем горілиць лежав Гусєв, — зуби вишкірені, скляні очі вийшли з орбіт.

Лось підніс йому до носа їдку сіль. Гусєв глибоко зітхнув, затремтіли повіки. Лось обхопив його попід руками і хотів підняти, але тіло Гусєва повисло, як пухир з повітрям. Він розчепив руки, — Гусєв поволі сів на підлогу, випростав ноги в повітрі, підняв лікті, — сидів, як у воді, озирався:

— Мстиславе Сергійовичу, а я не п’яний?

Лось звелів йому лізти спостерігати через горішні вічка. Гусєв підвівся, хитнувся, примірився і поліз прямовисною стіною апарата, як муха, — хапався за стьобану оббивку. Припав до вічка.

— Темно, Мстиславе Сергійовичу, анічогісінько не видно.

Лось надів димчасте скло на окуляр, обернений до сонця. Чітким обрисом, величезним кошлатим клубком висіло сонце в порожній темряві. З боків його, мов крила, розкинулися дві світлові туманності. Від щільного ядра відділився фонтан і розплився грибом, — це був час, коли проходили великі сонячні плями. Віддалік од світлового ядра розмістилися ще блідіші, ніж зодіакальні крила, одкинуті од Сонця світлові океани вогню, що обертаються навколо нього.

Лось ледве одірвався від цього видовища, — життєдайного вогню всесвіту. Прикрив окуляр ковпачком. Стало темно… Він присунувся до вічка, що було на неосвітленому боці. Тут була пітьма. Він повернув окуляр, і зеленкуватий промінь зірки вколов око. Та ось у вічко ввійшов голубий, ясний, потужний промінь, — це був Сіріус, небесний алмаз, перша зірка північного неба.

Лось підповз до третього вічка. Повернув окуляр, глянув, протер його носовичком. Придивився. Серце стиснулося, відчув волосся на голові.

_ Неподалік у темряві, зовсім близько, пливли невиразні, туманні плями. Гусєв промовив тривожно:

— Якась штуковина летить поряд з нами.

Туманні плями поволі відходили вниз, ставали чіткіші, світліші. Побігли ламані, сріблясті лінії, ниті. І ось почав прояснятися яскравий обрис рваного краю скелястого гребеня. Апарат, видно, зближався з якимось небесним тілом, попав у його притягання і, як супутник, став обертатися навколо нього.

Тремтячою рукою Лось намацав важельці реостатів і, ризикуючи, — апарат міг вибухнути, — повернув їх до краю. Всередині, під ногами, все заревло, затрепетало. Плями та яскраві рвані краї швидше полетіли вниз. Освітлена поверхня збільшувалася, наближалася. Тепер уже чітко можна було бачити різкі, довгі тіні скель, — вони тягли-ся через оголену мертву рівнину.

Апарат летів до скель, — вони були зовсім близько, залиті збоку сонцем. Лось подумав (свідомість була спокійна і ясна): за секунду апарат не встигне обернутися горлом до маси, яка його притягує, за секунду — смерть.

У цю частку секунди Лось помітив на мертвій рівнині поміж скель руїни уступчастих веж… Далі апарат ковзнув над голим вістрям гір… Але там, по той бік гір, було урвище, безодня, темінь. Сяйнули на рваному стрімкому обриві жили металів. І уламок розбитої невідомої планети лишився далеко позаду, — продовжував свій мертвий шлях до вічності. Апарат знову мчав серед пустелі чорного неба.

Раптом Гусєв крикнув:

— Щось наче місяць перед нами!

Він обернувся, одірвався від стіни і повис у повітрі, розкарячився, як жаба, і, лаючись пошепки, силкувався припливти до стіни. Лось одірвався од підлоги і теж повис, тримаючись за трубку вічка, — дивився на сріблястий, сліпучий диск Марса.