СПУСК

Сріблястий, подекуди ніби оповитий хмарками диск Марса помітно більшав. Сліпучо виблискувала пляма льодів південного полюса. Нижче від неї розстилалася вигнута туманність. На сході вона доходила до екватора, неподалік од середнього меридіану здіймалася, розложисто оточуючи світлішу поверхню, і роздвоювалась, утворюючи біля західного краю диска другий мис.

По екватору містилися — їх було виразно видно — п’ять темних точок, круглих плям. Вони з’єднувалися прямими лініями, які утворювали два рівнобічних трикутники і третій — подовжений. Підніжжя східного трикутника охоплювала правильна дуга. Від середини її до крайньої, західної точки, йшов другий півкруг. Кілька ліній, точок і півкру-гів було розкидано на захід і схід од цієї екваторіальної групи. Північний полюс тонув у млі.

Лось жадібно вдиьлявся в це плетиво ліній: ось вони, ті, що зводять з розуму астрономів, завжди мінливі, геометрично правильні, незбагненні канали Марса. Лось розрізняв тепер під цим чітким малюнком другу, ледь видну, ніби стерту, сітку ліній.

Він почав креслити приблизний малюнок її в записничку. Раптом диск Марса здригнувся і поплив в окулярі вічка. Лось кинувся до реостатів:

— Потрапили, Олексію Івановичу, притягуємось, падаємо!

Апарат повертався горлом до планети. Лось уповільнив швидкість і зовсім вимкнув двигун. Зміна швидкості була тепер менш болісна. Але настала така нестерпна тиша, що Гусєв затулив обличчя долонями, затис вуха.

Лось лежав на підлозі, стежачи, як збільшується, росте, стає все опуклішим срібний диск. Здавалося, ніби з чорної безодні він сам тепер летів на них.

Лось знов увімкнув реостати. Апарат затріпотів, долаючи притягання Марса. Швидкість падіння уповільнилася. Марс тепер затуляв усе небо, тьмянів, краї його вигиналися чашею.

Останні секунди були страшні: запаморочливе падіння. Марс закрив усе небо. Раптом скельця вічок запотіли. Апарат розрізав хмари над тьмяною рівниною, він весь здригався і, ревучи, повільно опускався.

— Сідаємо! — встиг тільки крикнути Лось і вимкнув двигун.

Його сильно штовхнуло, кинуло на стіну, перевернуло.

Апарат важко сів і повалився набік.

* * *

Коліна трусилися, руки тремтіли, серце завмирало. Мовчки, квапливо Лось і Гусєв наводили лад в апараті. Крізь отвір одного вічка висунули напівживу мишу, яку привезли з Землі. Миша помалу ожила, підвела догори носа, почала ворушити вусами, вмилася. Повітря було придатне для життя.

Тоді відгвинтили вхідний люк. Лось облизнув губи, сказав глухуватим голосом:

— Ну, Олексію Івановичу, з щасливим прибуттям. Вилазьмо.

Скинули валянки і кожушки. Гусєв причепив маузер до пояса (про всяк випадок), усміхнувся і розчинив навстіж люк.

МАРС

Темно-синє, як море в грозу, сліпуче, бездонне небо побачили Гусєв і Лось, вилазячи з апарата.

Палаюче, кошлате сонце стояло високо над Марсом. Струмені кришталевого синього світла були прохолодні, прозорі — від виразної лінії обрію до зеніту…

— Веселе у них сонце, — мовив Гусєв і чхнув, таке сліпуче було світло в густо-синій висоті. Поколювало в грудях, у скронях стугоніла кров, але дихалося легко, — повітря було тонке і сухе.

Апарат лежав на оранжево-помаранчевій пласкій рівнині. Обрій зовсім близенько. Весь грунт у великих тріщинах. Скрізь на рівнині стояли високі кактуси, наче семи-свічники, — кидали різкі бузкові тіні. Повівав сухий вітрець.

Лось і Гусєв довго озиралися, потім пішли рівниною. Йти було надзвичайно легко, хоча ноги й грузли по щиколотку в сипучому грунті. Обходячи жирний високий кактус, Лось простягнув до нього руку. Рослина, ледь її торкнулися, затріпотіла, як од вітру, і її руді, м’ясисті паростки потяглися до руки. Гусєв штовхнув чоботом її під корінь — ач, погань! — кактус повалився, уткнувшись колючками в пісок.

Ішли майже півгодини. Перед очима розстилалась та сама помаранчева рівнина, — кактуси, бузкові тіні, тріщини в грунті. Коли повернули на південь і сонце лишилося збоку, Лось став придивлятися, ніби щось метикуючи, раптом зупинився, присів, ляснув себе по коліну.

— Олексію Івановичу, а грунт зораний.

— Та що ви?

Справді, тепер чітко було видно широкі, напівобсипа-ні борозни ріллі і правильні ряди кактусів. За кілька кроків Гусєв спіткнувся об кам’яну плиту, в неї було вкручено велике бронзове кільце з обривком каната. Лось потер підборіддя, очі в нього блищали.

— Олексію Івановичу, ви нічого не розумієте?

— Та бачу, що ми — в полі.

— А кільце навіщо?

— Чорт їх душу знає, нащо вони кільце вгвинтили.

— А для того, щоб прив’язувати бакен. Бачите, черепашки? Ми на дні висохлого каналу.

Гусєв сказав:

— Так, справді… З водою тут діло кепське.

Вони повернули на захід і йшли впоперек борозен. Далеко над полем піднявся і летів, гарячково махаючи крилами, великий птах з висячим, як у оси, тілом. Гусєв спинився, поклав руку на револьвер. Але птах шугонув угору, блиснувши в густій синяві, і зник за близьким обрієм.

Кактуси ставали вищі, густіші, добротніші. Доводилось обережно продиратися в їхній живій колючій хащі. З-під ніг вибігали тварини, схожі на кам’яних ящірок, багато-ногі, яскраво-оранжеві, з зубчастим хребтом. Кілька разів у нетрях лапатих зарослів шмигали, кидались убік якісь покриті щетиною клубки. Тут ішли обережно.

Кактуси кінчилися коло білого, як крейда, похилого берега. Його було обкладено, певно, давно кам’яними плитами. В тріщинах і між щілинами кладки висіли сухі волокна моху. В одну з цих плит було вкручено таке ж, як і на полі, кільце. Хребтаті ящери мирно дрімали на осонні.

Лось і Гусєв вибралися схилом нагору. Звідси було видно горбкувату рівнину такого ж помаранчевого, але тьмянішого кольору. Подекуди на ній росли купками низенькі, схожі на гірські сосни, дерева. Місцями біліли купи каміння, видніли обриси руїн. Удалині, на північному заході, здіймалося пасмо гір, гострих і нерівних, як застиглі язики полум’я. На вершинах виблискував сніг.

— Вернутися нам треба, поїсти, перепочити, — сказав Гусєв, — зморимося, тут жодної живої душі немає.

Вони стояли ще деякий час. Рівнина була пустельна і сумна, — стискалося серце.

— От заїхали, — мовив Гусєв.

Вони зійшли зі схилу, попрямували до апарата і довго блукали, шукаючи його між кактусами. Раптом Гусєв — пошепки:

— Ось він!

Звичним рухом вихопив револьвер із кобури.

Агей, — гукнув він, — хто там біля апарата? Стрілятиму!

— Кому кричите?

Бачите, апарат поблискує?

— Так, тепер бачу.

— А он, праворуч, — сидить.

Лось нарешті побачив, і вони, спотикаючись, побігли до апарата. Істота, яка сиділа біля апарата, рушила вбік, застрибала між кактусами, підскочила, розкинула довгі перетинчасті крила, чимось затріскотіла, знялась і, описавши півколо, злетіла над людьми. Це була та сама істота, яку вони нещодавно вважали за птаха. Гусєв повів револьвером, примудряючись, щоб зрізати на льоту крилатого звіра. Та Лось вибив у нього зброю, крикнув:

— Збожеволів! Це марсіанин!..

Закинувши голову, роззявивши рота, Гусєв дивився на дивну істоту, яка ширяла в кубово-синьому небі. Лось вийняв носовичок і заходився махати дивному птахові.

— Мстиславе Сергійовичу, обережніше, коли б він у нас чимось не жбурнув звідти.

— Сховайте, кажу, револьвер.

Великий птах знижувався. Тепер добре було видно людиноподібну істоту, що сиділа в сідлі літального апарата. До пояса тіло її висіло в повітрі. На рівні плечей махали двоє вигнутих крил. Під ними, спереду, крутився тіньовий диск, мабуть, повітряний гвинт. Позаду сідла — хвіст з розкинутими вилкою рулями. Весь апарат рухливий і гнучкий, як жива істота.

Ось він пірнув і пішов над самою ріллею, — одне крило вниз, друге вгору. Показалася голова марсіанина в шапці яйцем, з довгим козирком. На очах — окуляри. Обличчя цеглисте, вузьке, зморщене, з гострим носом. Він роззявляв великого рота і щось пищав. Часто-часто замахав крилами, сів, пробіг по ріллі і скочив із сідла кроків за тридцять од людей.

Марсіанин був як середня на зріст людина, вдягнений в жовту широку куртку. Сухі ноги його над коліньми туго обмотані. Він сердито показував на повалені кактуси. Та коли Лось і Гусєв рушили до нього, вмить скочив у сідло, посварився звідти довгим пальцем, злетів майже без розгону і одразу ж сів знову, кричав писклявим, тонким голосом, вказуючи н-а поламані рослини.

— Дивак, ображається, — мовив Гусєв і гукнув марсіанинові: — Годі тобі горланити, сучий сину! Дибай сюди, не скривдимо…

— Олексію Івановичу, перестаньте лаятися, він не розуміє по-російськи. Сядьте, а то він не підійде.